Волейбол
  Волейбо́л (від англ. volleyball), інша назва: відбива́нка (заст., діал.)^[1] — спортивна гра з м'ячем, у якій дві команди змагаються на спеціальному майданчику, розділеному сіткою .
  Походження сучасного волейболу

Винахідником волейболу вважається Вільям Джон Морган, викладач фізичного виховання коледжу Асоціації молодих християн (YMCA) в місті Холіоке (штат Массачусетс,США). 9 лютого 1895 року в спортивному залі він підвісив тенісну сітку на висоті 197 см, і його учні, число яких на майданчику не обмежувалося, стали перекидати через неї баскетбольний м’яч. Морган назвав нову гру «мінтонет». Роком пізніше гра демонструвалася на конференції коледжів асоціації молодих християн в Спрінгфілді і за пропозицією професора Альфреда Т. Хальстеда отримала нову назву — «волейбол». У 1897 році були опубліковані перші правила волейболу. Загальні правила гри сформувалися в 1915—25. У країнах Америки, Африки, Європи практикувався волейбол з шістьма гравцями на майданчику, в Азії — з дев'ятьма або дванадцятьма гравцями на майданчику 11х22 м без зміни позицій гравцями під час матчу. У 1922 році проведені перші загальнонаціональні змагання — в Брукліні відбувся чемпіонат YMCA за участю 23 чоловічих команд. У тому ж році була утворена федерація баскетболу і волейболу Чехословаччини — перша у світі спортивна організація з волейболу. У другій половині 1920-х років виникли національні федерації Болгарії, СРСР, США і Японії. У той же період формуються головні аспекти техніки — подача, приймання, нападний удар і блок. На їх основі виникає тактика командних дій. У 1930-і роки з'явилися груповий блок і страхування, варіювалися нападні й обманні удари. У 1936 році на конгресі Міжнародної федерації з гандболу, що проводився в Стокгольмі, делегація Польщі виступила з ініціативою організувати технічний комітет з волейболу як частину федерації з гандболу. Була утворена комісія, до якої увійшли 13 країн Європи, 5 країн Америки і 4 країни Азії. Членами цієї комісії як основні були прийняті американські правила з незначними змінами: виміри проводилися в метричних пропорціях, м'яча можна було торкатися всім тілом вище поясу, після того, як торкнувся м'яча на блоці, гравцю було заборонено повторне торкання поспіль, висота сітки для жінок — 224 см, зона подачі була суворо обмежена.

  Деякі особливості техніки і тактики пляжного волейболу

На думку фахівців, класичний волейбол на спортивному відношенні цікавіше пляжного. Алебич-волей, безсумнівно, динамічніша гра (як свідчать дослідження, тут гравцю доводиться частіше здійснювати стрибки і ривки на майданчику). Вона потребуєпригучести, рухливості, витривалості, сили, почуття м'яча, хорошою реакції і «ударної техніки». [3]

Базові навички та вимоги до підготовки спортсмена вбич-волее аналогічні класичному волейболу (невипадково багато майстраbvb пройшли попередньо школу «звичайній» гри: наприклад, найкращий, за зізнанням і Міжнародної федерації, волейболіст XX в.КарчКирай), але водночас мають низку особливостей.

Невелика кількість учасників гри, виступаючих без запасних, й умови проведення матчу (свіже повітря) накладають помітний відбиток техніку і тактику пляжного волейболу. Так, відсутність замін це не дає команді можливості вибудовувати й коригувати гру шляхом варіювання складу, а невірні дії тій чи іншій ситуації окремого гравця (наприклад, блокуючого, який через лічені частки секунд має вирішити, ставити блок чи ні) серйозніше за своїми наслідками, ніж промахволейболиста-«классика». Є у пляжному волейболі і специфічні технічні елементи, приміром, дуже складний прийому удар «>скайболл» (анг.skyball) – висока подача на вітер, коли м'яч йде до які вживають із боку сонця.